Марті Макфлай – юний хлопчина, який мріє стати відомим музикантом, кинув виклик часу разом з своїм вірним другом – неймовірно дивакуватим вченим Еметом Брауном, що постійно поводить себе дещо чудернацько. Юнак, що не боїться пригод і сміливо дивиться у вічі страхові та вирішує проблеми людства цілком добровільно. Саме таким його й уявляє більша частина глядачів і земляків з Едмонтона і Альберти. Та чи насправді він такий, яким запам’ятався всім у картині, яка зробила з нашого земляка всесвітньо відому зірку? Більше на сайті edmonton-trend.
Народження і дитинство
Едмонтон, провінція Альберта, Канада, тут влітку 9 червня 1961 року в родині військовослужбовця і актриси народжується хлопчик Майкл. Батько майбутнього актора був героєм не лише для збройних сил США, а і по життю, адже в родині Майкл був шостою дитиною.
Як це трапляється нерідко в родині, де у батька є борг перед державою, вся сім’я була вимушена за татусем мандрувати країною, що і відбувалося з родиною майбутньої зірки. Змушені констатувати, що дитинство Майкла пройшло в Едмонтоні, але не стільки, як того дехто бажав. Та сталося як сталося, інакше то могла б бути зовсім інша історія.
Юність
В 13 років доля завдає першого відчутного удару юному таланту і забирає у Майкла батька, який відійшов у кращий світ через серцевий напад. Після тієї жахливої події родина збирає валізи і переїздить до передмістя Ванкувера, в містечко Бернабі. Тут юнак пішов до школи, в якій навчався всесвітньо відомий співак Браян Адамс. Одного ранку Майкл вирішив став хокеїстом і направився до секції, але через маленький зріст нічого суттєвого з того не вийшло. Саме цей момент і став переломним у житті героя. Майкл повісив ковзани на цвяхи і взявся за вивчення акторського мистецтва, і вже через 2 роки у 15 річному віці отримує свою першу роль у серіалі “Лео і я”. З незрозумілих обставин у всіх чотирьох акторів почався розвиток хвороби Паркінсона та це був лише перший дзвіночок.
А далі…
18 років, юний актор зібрав речі і попри несхильність родини до такої ідеї, їде підкорювати простори Голлівуду, де все почалося не так легко, як думав сам актор. Та все ж настирність винагороджується, і в двері до Майкла постукала удача.
“Сімейні узи” – перший справжній успіх юного актора, що прославив його на всю, як мінімум, Америку.
Щоб не залазити у нетрі творчих досягнень актора, спробуємо лише просмакувати тим, чим ласували інші, а саме – злетом завдяки трилогії “Назад у майбутнє”. У віці 24 років Майклу випадає щасливий квиток, і стрімкий злет не змусив себе довго чекати. Всесвітня слава, рекордні касові збори, численні перемоги на різноманітних фестивалях і преміях. Всього цього було більш ніж вдосталь, і вкотре ласувати цією стравою не будемо, адже її вже давно з’їли.
Хвороба
2000-й рік став багато у чому визначальним для уродженця Едмонтона і незагоєна рана знову нагадала про себе. Під час зйомок третього сезону шоу “Спін сіті”, де Майкл грав головну “скрипку”, актор був змушений покінчити з працею над проектом, адже хвороба Паркінсона виявилася сильнішою у цій битві. З того часу акторська стежина нашого земляка звернула на іншу дорогу, яка не веде ні до чого доброго, і наш герой знаходить себе в іншій діяльності. Майкл стає активістом, кінорежисером і продюсером, а про зйомки вимушений забути.
Делоріан
Саме таку назву мала машина часу, на якій Марті і Док мандрували у часі.
Уявімо, що зробив би Майкл, якби повернувся у рідне місто в далекі 60-70 ті роки. Швидше за все, наш герой повернувся б у рідний будинок і віднайшов би одну людину, яка зіграла головну роль у кар’єрі і житті актора. Саме вона свого часу єдина підтримала його, коли 18 річний юнак вирішив скласти валізи і залишити родину в пошуках кращої долі. Навіть незважаючи на хворобу, яка спіткала Майкла, він стовідсотково пройшовся б по вулицях рідного міста, зазирнув до школи, а мешканці Едмонтона з непідробною радістю зустріли б свого земляка. Та найголовніше, щоб зробив наш земляк, він безумовно обійняв би бабусю, яка свого часу єдина його підтримала, але так і не встигла побачити онука на світових екранах, і сказав би їй на вушко: “Thank you, Granny”. Можливо вона і не очікувала подяки, але цей приклад має мотивувати нас вчасно рідним сказати “Дякую”, поки є кому сказати.